Традиційні сани у побуті українців

Господарські сани. Вінницька обл. 2012 р.

Сани є традиційним транспортом полозного типу (тобто, основою якого є два вигнуті бруски – по́лози), що поширений у багатьох народів світу, зокрема й в українців. У доіндустріальні часи сани користувалися у наших предків більшою популярністю, ніж колісні вози, брички тощо. Причиною цього, очевидно, була простота та легкість їхнього виготовлення, у порівнянні зі складним процесом виготовлення колеса. Робили сани, як і вози, майстри у приватних господарствах, а з появою колгоспів – у їхніх майстернях.

Сани пройшли багато видозмін, щоб стати такими, якими ми їх знаємо тепер. Найдавнішим їхнім прототипом на території України вважаються так звані волоку́ші, що використовувалися населенням Полісся та Українських Карпат. Такі найпростіші засоби пересування побутували і на Східному Поділлі, про що маємо згадки другої половини ХІХ ст. На волокушах (підволоках) господарі транспортували плуг до поля. Вони мали вигляд двох жердин, які схрещувались у передній частині таким чином, щоб їх можна було розсувати та зсувати, та приводилися в рух за допомогою тяглової сили (волів).

З часом, відповідно до господарських потреб українських селян, сформувалося три різновиди саней: господарські, вантажні та виїзні. Кожен з них мав подібну будову, проте різнився деякими конструктивними особливостями.

Будова саней

В основі конструкції саней було два природніх полози (копани́ці). Для їх виготовлення в лісі вибирали зігнутого біля кореня ясена, граба, береста, трохи його відкопували і зрубували. В середині ХХ ст. в якості матеріалу для полозів у лісостеповій зоні України почали використовувати акацію. Дерево різали на заготовку необхідної довжини і переділяли навпіл, отримуючи таким чином дві копаниці. До появи в селі електричної циркулярки процес їх розрізання був досить працемістким і здійснювався вручну на спеціальному деревообробному обладнанні.

Господарські сани. Волинська обл. 2016 р.

Далі виготовлені полози з’єднувалися між собою за допомогою вертикальних стояків (копилі́в) і поперечних перекладин – «в’я́зів» або брусків. Сани з в’язовою системою з’єднання копилів відносились до так званого східноєвропейського типу. Така система була характерною для транспорту мешканців багатьох історико-етнографічних регіонів України, зокрема Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Полісся, Поділля та ін.

Виготовляли в’язи з молодого та прямого ясена або береста і з’єднували ними протилежні копили полозів. Щоб виготовити в’яза, заготовку парили і загинали на 180 градусів. Таким чином отримували еліпсоподібну деталь, яку накладали на копили. Поверх в’язів паралельно полозам набивали дерев’яні бруски, які додатково утримували всю конструкцію.

Більш надійною була конструкція саней західноєвропейського типу, де застосовувалась брускова система з’єднання полозів. Бруски, що з’єднували протилежні пари копилів, називали опле́нами. Їх, як і копили, виготовляли з деревини ясена, граба, дуба або лісового клена. Сани обох конструкцій були поширеними на більшості території України, за винятком деяких місцевостей Східних Карпат. Використовувались вони і за межами нашої держави, як-от у сусідніх Білорусі, Росії, північно-східній частині Польщі та східних районах Прибалтики.

Зверху на таку конструкцію прикріплювали кузов саней (васа́г), який міг бути різної форми та різної технології виготовлення – плетений, зашальованний з дощок тощо, що залежало від господарських можливостей майстра.

Господарські сани

Найпоширенішими в українців були господарські сани – оплі́ни, які використовувалися майже в кожному селянському господарстві, де була тяглова сила. Опліни були універсальним засобом перевезення будь-яких вантажів (зерно, сіно, дрова тощо). Крім того, бідніші селяни використовували такі сани для пасажирських поїздок.

Вантажні сани. Тернопільська обл. 2015 р.

Матеріал виготовлення кузова таких саней залежав від особливостей вантажу, а також змінювався з часом. У першій половині ХХ ст. переважав поміст, плетений з вербового або ліщинового пруття – так звані «ліса́». У другій половині ХХ ст. став переважати драбинний або зашальований дошками кузов (васаг). Подекуди для кузова саней використовували ящик, знятий з воза, який просто прикріплювали до полозів.

Вантажні сани

Подібними до господарських були великі вантажні сани, які у Карпатах чи на Поділлі називали гринджо́лами. Вони мали більші розміри і масивнішу конструкцію, ніж господарські сани. Для транспортування вантажів на них могли робити настил із дощок, тоді як при перевезенні деревини її клали просто на з’єднувальні бруски. Приводилися у рух такі сани за допомогою тяглової сили волів чи коней.

Для власного господарства селяни виготовляли також невеликі сани-копани́чки, якими перевозили малогабаритні вантажі: дрова, мішки з сільськогосподарською продукцією тощо. Вони мали подібну до господарських саней конструкцію, але різнилися меншими розмірами та тим, що приводилися у рух фізичними зусиллями людини. Очевидно, саме від таких ручних саней-копаничок походять улюблені предмети для зимового дозвілля дітей – санки́.

Сани-копанички. Хмельницька обл. 2013 р.

Виїзні сани

Від попередніх видів дещо відрізнялися виїзні сани, які виготовлялися спеціально для перевезення пасажирів. Вони не набули широкого поширення серед сільського населення України і побутували передовсім серед заможних верств. У радянський час їх використовували голови колгоспу та бригадири.

Кузов виїзних саней мав драбинний каркас, який обшивали дошками, дранкою з липи або лубом. Загалом, тип обшивки кузова саней залежав від місцевої традиції та можливостей господаря. Відомо, що жителі Центрального Полісся для цього використовували тоненькі соснові дощечки (лапшу), а українці Карпат облітали каркас лозою. Кузов подільських виїзних саней міг прикрашатися і різьбою, тоді такі сани називали писані або мережані. Кожен господар у такий спосіб намагався вирізнити свої сани, аби показати достаток та підкреслити свій соціальний статус.

Виїзні сани. Хмельницька обл. 2015 р.

Використання саней в обрядовості українців

Крім традиційних господарських цілей, сани в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. знайшли широке використання у календарній та родинній обрядовості українців. Ними послуговувалися під час новорічних величальних обходів. Зокрема, у деяких місцевостях України на санях селом їздили Маланка разом із іншими рядженими. Крім того, даний транспорт був необхідним атрибутом Масляної – елементом молодіжної розважальної програми.

На санях, у випадках, коли у зимову пору відбувалося весілля, їхала молода разом із посагом до дому свого чоловіка, публічно демонструючи своє майнове становище.

Саням відводилося особливе місце і в поховальному обряді. Подекуди, наприклад на українсько-молдовському пограниччі, зберігався архаїчний звичай транспортування покійника до кладовища на санях, причому незалежно від пори року. Взагалі, першу літописну згадку про таку обрядову дію маємо ще з часів Київської Русі – у «Повчанні дітям» князь Володимир Мономах, передчуваючи смерть, вказував, що уже «сидить на санях». Як пояснювали старожили 1920-х рр. народження, котрі ще бачили похорони з використанням саней не тільки взимку, плавний рух цього транспорту при перевезенні мерця сприяв легшій подорожі душі у потойбіччя, у той час як потрясіння тіла на возі спричиняли ускладнення на її шляху.

Таким чином, сани у традиційному українському суспільстві були невід’ємною складовою повсякдення, вони використовувалися у господарських, обрядових і подекуди розважальних цілях. Впродовж кінця ХХ-ХХІ ст, у зв’язку із соціальними змінами, індустріалізацією та урбанізацією, дерев’яні сани поступово виходять із ужитку українців. Натомість, великої популярності набули фабричні залізні аналоги, зокрема санки, без яких не уявляють зиму сучасні діти.

канд. іст. наук, наук. співробітник відділу "Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів" ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України