Як до голови потрапляє “русский мир”?
Війна прапорів і пам’ятників у драматичних подіях українського сьогодення свідчить про важливість символічного в умовах інформаційного суспільства.
У пострадянський період українська влада мало переймалася цією значимою сферою державного буття. Прийнята у 2009 році «Доктрина інформаційної безпеки України» залишилася порожньою декларацією, на відміну від Росії, весь ідеологічний ресурс якої був спрямований на обслуговування її імперських амбіцій.
Упродовж 2010–2013 років мені вдалося побувати в експедиціях у місцях компактного проживання українців у Брянській, Бєлгородській, Воронезькій областях та в Краснодарському краї РФ. Перше, що впадало в очі — кольори російського прапора, у які пофарбовані зупинки громадського транспорту, супутникові антени, газові труби та електрощитові. В обласних і районних центрах з’явилися пам’ятники та пам’ятні знаки, присвячені династії Романових (Брянськ), Катерині ІІ (Краснодар), Петру І (Воронеж, Острогозьк). У районах, що були заселені українськими козаками та селянами і де зараз проживають їхні нащадки, провадиться офіційна політика викорінення, замовчування ролі українства в історії та культурі Стародубщини, Бєлгородщини, Воронежчини, Кубані.
Збережені донині елементи української народної культури (твори народного мистецтва, пісні) вносять у реєстр «русская народная культура» не лише працівники місцевих закладів культури, але й науковці. Добре збережена українська мова повсюди фіксується як місцевий діалект російської. Через відсутність каналів українського радіо та телебачення (навіть у прикордонних районах) місцеве населення позбавлене можливості отримувати інформацію рідною мовою, альтернативну інформацію про події в Україні.
Тим часом в інформаційному просторі Півдня та Південного Сходу України й досі домінують російські мас-медіа. Цілеспрямоване утримання регіону в культурно-інформаційному полі Росії через спеціалізовані видання центральних російських газет («Известия Донбасса», «Комсомольская правда в Донбассе», «Московский комсомолец в Донбассе» та ін.), репортажі російських та місцевих проросійських каналів, підкреслювалась причетність Донбасу до творення російської, радянської історії, його єдність із сучасною Росією.
Серед ідеологем, що поширювалися за сприяння провладних партій, були ідея слов’янської єдності та боротьби з фашизмом. При перегляді фотоматеріалів поширених на Луганщині козацьких фестивалів, свят слов’янської культури очевидна відсутність державних прапорів на тлі різноманітних прапорів козацьких об’єднань, більшість з яких представлені російськими громадами. Різного роду антифашистські акції, що проводились у Донецьку та Луганську ще задовго до Майдану, часто мали відверто антиукраїнський характер і проходили під червоними або «гібридними» прапорами.
У Луганську та Сімферополі за часів незалежності були споруджені пам’ятники жертвам ОУН-УПА, у відкритті яких брали участь російські державні діячі та духовенство, пам’ятник Катерині ІІ в Одесі (планувався в Луганську), Олександру І в Харкові (відкривати його приїздив Путін). У Луганську діє Музей жертв помаранчевої революції (Музей наколотих апельсинів).
Відсутність україномовної преси та освіти, антиукраїнська спрямованість багатьох символічних акцій у регіоні — від встановлення білбордів із закликами ненавидіти українську мову до домінування свят радянського календаря — пропагування радянських варіантів вітчизняної історії були факторами, що сприяли культурній відокремленості жителів Донбасу.
З цього приводу влучно висловився Віталій Сизов, редактор веб-ресурсу «Новости Донбасса», якому не раз погрожували розправою через об’єктивне висвітлення подій політичного життя в Україні: «Глупо требовать от местных жителей участвовать в различных акциях, приуроченных к определенным датам в истории Украины. Дончане не выходят на площади в День памяти героев Крут или в День Соборности не потому что им не жаль молодых погибших людей или они не признают соборность государства — нет. Просто у многих из дончан вообще отсутствует такой «файл» в голове, как «День памяти героев Крут» или «День Соборности». Глупо требовать от мужчины возрастом за 40 лет, получавшем образование в советской школе, чтобы он вышел в День Соборности на массовую акцию, если он вообще не понимает и не осознает о чем речь. Глупо апеллировать к этому «файлу» в «директории» этого мужчины. С молодежью ситуация немного лучше, но она, в большинстве своем, далека от любой идеологии, а также зачастую наследует семейные стереотипы».
Місцева культурна політика на Луганщині, за свідченням фахівців, ґрунтується на доведенні «поліетнічності» краю і, головне — на суттєвій присутності на Луганщині російського етносу. Явища української етнокультури краю, що побутують і донині в селах, залишаються поза увагою науковців та працівників культури. Так, у збірці «Народні пісні Луганщини», виданій Луганським обласним науково-методичним центром (2002 р.), уміщено 17 українських пісень і 33 російські; у «Фольклорній скарбниці Луганщини» (2007 р.) — відповідно 24 і 36 пісень. А із запропонованих на семінарі пісень українських було 3, російських — 5.
Натомість учені-діалектологи стверджують, що «сіл із російськими говірками на Луганщині не більше ніж 10 відсотків (решта 90 відсотків — українські), і поширені вони тільки в трьох районах із 18. Якщо ж не знати цього і робити висновки за творчою продукцією Центру, вимальовується зовсім інша, спотворена етнічна картина Луганщини» (Ірина Магрицька, канд. філол. наук, «Не спешите отделять Донбасс от Украины»).
Згадані фактори разом з домінуванням серед населення Донбасу ментальних установок радянської людини з беззастережною вірою в державу, люмпенізація краю зробили значну частину населення держави заручниками «зомбоящика» сусідньої держави. Розпочинати зміни варто засобами просвітництва, зміною програм телетрансляцій та радіомовлення на вітчизняні з наступним блокуванням російських інформресурсів.
Вперше надруковано в журналі "Народна творчість та етнологія" (2014 р., №2; С.113-114)
Народний календар
Випадкове фото
