"Це таке велике горе, що його розказати не можна, ані описати..."
28 листопада українці вшанувують річницю голодомору, тож не зайвим буде вкотре згадати одну з найчорніших сторінок нашої історії.
Прислухаємося, що про голод розказують самі очевидці. Мені вдалося поспілкуватися зі свідками тих страшних подій у Вінницькій, Хмельницькій, Одеській, Київській, Черкаській та Полтавській областях. Всі вони говорять і мовчать про одне і те саме, адже ці люди з різних куточків України пережили однаково жахливу трагедію і запам’ятали свій страх назавжди.
Треба мати неабияку силу духу, щоб розпочати дослідження голодомору. Події і факти, про які розповідають старші люди, настільки вражають, що часто розум просто відмовляється їх коментувати та аналізувати. Ми маємо справу зі свідками, кожен з яких не просто повторює загальновідомі речі, а вкотре проживає історію власної родини, сусідів, друзів, односельців і при цьому наводить конкретні історичні факти, що вражають своєю жорстокістю та цинізмом.
Особливо тяжко записувати інформацію про голод 1932-1933 рр. Нелегко подолати бар’єр недовіри між дослідником та оповідачем. Іноді, розповівши детально про всі події, людина вкінці відмовляється називати своє прізвище та прізвища своїх кривдників.
Причиною мовчання може бути недовіра та глибинний страх того, що за правду можуть знову покарати. Однак, так поводяться не всі. Більшість розказує чуттєво та відкрито. Чому ж така щира оповідь? Та тому, що побачене і пережите в дитинстві мучить цих людей все життя, і у них виникає нездоланне бажання виговоритись, щоб про жорстокість і несправедливість дізналися всі.
Буває й так, що людина охоче розповідає про свою долю та заподіяні кривди, але коли справа доходить до запису, відразу лякається, відмовляється говорити. Такий випадок трапився зі мною влітку 2006 р. в тролейбусі, коли випадкова пасажирка (уродженка с. Дорогинка Київської обл.) стала розповідати про голод 1947 р., запросила до себе додому, щоб я записала її спогади, але в останню мить відмовилась це робити. Ще абсурдніший випадок трапився з іншою оповідачкою, яка заявила: «Я не хочу, щоб цим скористалися націоналісти!». Що ж, це також продукт системи, коли жертва тоталітарного режиму займає позицію сильного – свого ката, виправдовуючи злочини і злочинців.
І скільки їх ще, знедолених, зламаних морально й духовно, невинних жертв, що пережили розкуркулення, руйнування храмів, голодомори, заслання, концтабори, небачені знущання, та все ж досі жалкують за радянською владою, за комуністичним режимом, що давав «на рубель шість буханок хліба!».
«Чому?» – запитала я в гурту оповідачів с. Губчі Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. «Я жалію за радянською владою! – вигукнула Крещенко Л. М., яка щойно розповідала про розкуркулення своєї бабусі. – Радянська влада дала мені освіту, Ленін дав мені добробут, мир, щастя…». Ця жінка все життя працювала сільським бібліотекарем, організовувала радянські свята та обряди, вела атеїстичну пропаганду — це була її ідеологія, з якою вона й тепер прощається неохоче і завдяки якій нездатна адекватно оцінити ті події, що їх пережила сама та її родина. Саме вона найбільше довіряє пропаганді про те, що голод організували «свої», та ще й в окремо взятому селі, а Сталін про це нічого не знав, бо його також обдурювали сільські активісти.
Людмила Марківна розповідає: «І при цьому збиралися в клубі ввечері і Сталінові пісьмо писали, що ми їмо запашний мед і наші діти пампушки білі їдять!.. Заставляли мою маму розписатись… Писали, що наші діти їдять запашний мед, а в нас лобода була в хаті й погнилі картоплі! Це в 47-му році! Мама плакала цілий день, як прийшла! Бо вдома одна вода була й більш нічого!»Ще більше загіпнотизована вірою в «непорочність» та «святість» Сталіна й Леніна колишня продавець, а тепер церковна півча Крутюк Мар’янка. Хоч з голоду в 1933-му році вимерла не лише вся її сім’я (батько, мати, два брати і три сестри), а й вулиця, на якій вона жила, вона все ж боготворить Леніна й Сталіна, лає незалежну Українську державу, шкодує за втраченим «комуністичним раєм». На запитання, чому ж тоді ця «справедлива» влада не покарала тих «своїх» за вчинені звірства і беззаконня, відповідає: «Їх покарав Бог! А влада тут ні при чім, такі були часи».
Нерідко трапляється так, що при згадці про голодомор оповідач починає нестримно ридати і за сльозами не може говорити. «Це таке велике горе, що його розказати не можна, ані описати – я не знаю, як я й досі живу ще!» – ось що здебільшого відповідають люди.
Існує суттєва різниця між оповіданнями чоловіків та жінок. Кожен чоловік перш за все – суворий документаліст, його спогад завжди насичений конкретними фактами, коментарями, узагальненнями, історичними паралелями, власним аналізом подій. Спогади жінок навпаки яскраво-емоційні, образно-художні, наповнені глибокими особистими переживаннями, вражають своїм драматизмом, що ґрунтується на дрібних, але яскравих деталях, що їх не можна забути.
Цікавили мене й особливості стосунків на селі між тодішніми активістами та їхніми односельцям. Адже після подій 1930-х жили вони поруч щонайменше ще сорок років. Як до них ставилися в селі? Отримую відповідь: «Вони були при владі, їх шанували як ветеранів, садовили в президію, вручали нагороди…». За викриття своєї колишньої діяльності такі люди жорстоко мстили своїм односельцям, безправним і завжди приниженим.
Чимало народних оповідачів сприймає хворобу або незвичайну смерть колишніх активістів як кару Божу. Характерний у цьому плані висновок Мар’янки Крутюк: «Їх покарав Бог! Олексі в лісі ломака вибила руку. «Чиж» помішався, то ганяв по селі. Васька лежала й заживо догнивала, черви точили. «Сачиху» зігнуло донизу. Філімона трактор задушив… Вони всі наказані, вони не вмерли як люди!».
Почуте від оповідачів дало мені розуміння того, що тепер я зобов’язана стати їх устами, щоб за допомогою моїх текстів всі ці люди змогли прокричати свій біль, подолати свій страх і нарешті розказати правду, правду про голод в Україні.
Народний календар
Випадкове фото
