Свято Стрітення на Бойківщині: християнські традиції та міфологічний контекст
Стрітення (за літургійним календарем – Стрітення Господнє) відзначається 15 лютого за новим стилем. Вагоме місце це свято займає в народному календарі українців, у тому числі й на теренах Бойківщини. Ще належачи до зимового обрядового циклу, воно є своєрідною точкою переходу від минаючої, агонізуючої та згасаючої зимової пори до креативної, такої, що народжується та відновлює довколишню природу, весни. Семантика багатьох обрядових чинностей свята Стрітення засновується на давньому міфологічному ґрунті, що із плином часу набув нового християнізованого тлумачення і звучання.
У народі поряд із назвою «Стрітення» часто вживаються синонімічні – «Громниця», «Громниці», «Стріча», «Зимобор». Перші два найменування чітко вказують на захисну функцію свята, оскільки на території України загалом та на Бойківщині зокрема головним атрибутом Стрітення була освячена стрітенська свічка. Її повсюдно посвячували і називали «громнича», «громничка» або найчастіше – «громниця». Цікаво, що в народній традиції польського, білоруського, сербського етносів це свято носить назву Громничної Матері Божої. Посвячення свічок на Стрітення практикувалося усіма слов’янськими та іншими європейськими етносами.
Традиційно стрітенські свічки володіли потужною обереговою та очисною силою. У випадку грози, бурі або граду їх запалювали та ставили на вікно, стіл, біля хатніх ікон чи виносили на вулицю. У с. Ілемня сучасного Калуського району Івано Франківської області (Східна Бойківщина) стрітенською свічкою підкурювали довкола домівки. Однак до чого ж тут грім та буря, що з точки зору фізичних явищ для зимової пори взагалі не характерні. Вочевидь, «громниця» – це сакрально-магічний оберег майбутнього часу, а саме весняної пори, коли із пробудженням природи стихійні лиха (повені, паводки) будуть нести реальну загрозу життю й здоров’ю людини.
Народний фольклор недаремно створив таке розмаїття алегоричних образів, приурочених до свята Стрітення. Як відомо, в одному із «стрітенських» переказів йдеться про зустріч (стрічу) та розмову двох пір року – Зими й Літа. Образ Зими в цьому творі народна уява передала у вигляді старої баби, вдягненої у полатаний кожух та подерті чоботи (тобто те, що відживає, перебуває в стані агонії та належить до сфери смерті ). Фольклорний образ Літа втілений у вигляді вродливої та ставної дівчини, з вінком на голові та снопом пшениці в руках. Загалом сюжет боротьби Зими із Літом – це одвічне протистояння Добра і Зла, темних сил із світлими, що складає основу більшості міфів, легенд та частини колядок.
На зламі двох пір року «громниця» позиціонується як надійний магічний та сакральний оберег від деструктивного впливу згасаючої зими, всіх її темних сил та природних катаклізмів, пов’язаних із відходом цієї пори, а також як провісник майбутнього приходу весни. Свідченням цього є ряд обрядодійств, що активно виконуються на Бойківщині й у наш час. У багатьох населених пунктах досліджуваного регіону, принісши «громницю» додому, її на деякий час залишають запаленою, «аби дим пішов в хату». А в с. Ясень Калуського району із запаленою свічкою в той же день обходять довкола власної домівки (апотропеїчне коло). На Закарпатті принесеною із церкви «стрітенською» свічею (в с. Завадка сучасного Мукачівського району «громницю» несли додому запаленою) випікали хрестики на сволоках осель – «аби хрещик хату стеріг і злі сили не пускав на поріг».
У с. Лолин Калуського району (Східна Бойківщина) у давнину в разі грози або ж бурі вдавалися до такого магічного акту: виставляли коцюбу (кочергу) і лопату через вікно, схрещуючи їх. Так намагалися переорієнтувати небезпеку на вказані незвичайні предмети, що за своїм функціональним призначенням належать до стихії вогню. Водночас в основі такої захисної дії бачимо хрест – один із головних символів християнської культури. Хрест та хресне знамення є оберегами, що відганяють і знищують зло силою розіп’ятого на хресті Ісуса Христа.
Воскова свічка в народних уявленнях здавна фігурує як світлоносне начало, що з’єднує два паралельні світи, тому її ритуальна семантика супроводжує похоронну обрядовість українців. На Бойківщині, як і повсюди в Україні, стрітенську свічку давали в руки помираючому, щоб облегшити його духовні страждання та тілесні муки. При цьому в с. Завадка на Воловеччині (Закарпатська область) місцеві мешканці були переконані, що свічка допоможе небіжчику «зустрітися з Господом Богом». Вважалося, що свічка в руках відганяє страхітливі примари від умираючого, є прикметою спокійної і достойної для добропорядного християнина смерті. Висловлене в запалі сварки побажання «щобись сконав без свічки» було в українців тяжким прокльоном.
У святі Стрітення та його обрядовій культурі простежується тісне переплетення дії двох основоположних (животворних) начал – вогню та води. Стрітенській воді повсюдно в Україні приписували цілющі властивості. Тут нею лікували від «пристріту», переляку, натирали хворі місця на тілі, лікували недуги в худоби, кропили волів, коли навесні вперше йшли заорювати тощо. Цікаво, що на теренах Бойківщини для цього дуже часто використовували так звану «непочату» воду, тобто набрану в день свята Стрітення до сходу сонця. Така вода, за віруваннями мешканців регіону, володіла цілющими та іншими надприродними властивостями. Подекуди, наприклад, у селах Луги і Дуба Калуського району, стрітенської води набирали за світлої пори доби і не з криниці, а із власної стріхи (за умови відлиги). Схожі вірування були поширені на територіях Східної Бойківщини, а також Поділля, частково Гуцульщини.
У багатьох місцевостях України фольклорний сюжет боротьби зими з літом породив наступну прикмету: якщо на Стрітення підвечір похолоднішає, то перемогла зима, і а тому весна буде нескоро, а якщо потеплішає, то звитягу здобуде весна, і зима втече за обрій. Натомість на Львівщині (с. Мшанець Старосамбірського повіту, Західна Бойківщина) схожі погодні умови мали протилежне тлумачення: «коли на Стрітїня мороз переможе тепло, то борше буде лїто; коли тепло переможе мороз, довше подержит зима». На Турківщині (с. Вовче, Західна Бойківщина) до цих пір побутує давня народна прикмета стосовно свята Стрітення: «Як ся нап’є птах води на дорозі, то напасеться корова до Їря [Юрія. – О. К.] на перелозі».
Отже, календарно-обрядова традиція відзначення свята Стрітення в українців, зокрема й на Бойківщині, своїм вектором спрямована на творення невидимого захисного бар’єру для власної оселі, домочадців, худоби та цілого господарства на порозі нової пори року – весни, що (з причини символічної боротьби з міфологічною Зимою за право продовжувати рік) могла спровокувати певні зрушення і зміни в природньому циклі. Руйнівні процеси у природі на межі двох сезонів (стихійні лиха, катаклізми) є земним відображенням, «поцейбічною» реальністю міфологічної теми хаосу, що осмислюється в людській свідомості та традиційній культурі в означений час. Через це в зимово-весняний перехідний період особливої ваги набувають ритуально-обрядові чинності захисного та очисного характеру.