"Пришли, Боже, гостя – аби добрий" або світові традиції гостинності

Родина казахів приймає в гостях туристів

Гостинність – суто людська якість, не властива іншим живим істотам. У тваринному царстві панує зоологічний індивідуалізм, точиться постійна війна, де сильніші перемагають слабших, одні біологічні види полюють на інші. Тривалий час людство також жило за «законами джунглів».

У давні часи того, хто з різних причин опинявся на чужій території, вважали смертельним ворогом, якого необхідно знищити або відігнати геть. Геродот, наприклад, повідомляв, що таври, які у V ст. до н.е. населяли сучасний Крим, «приносять у жертву Діві мореплавців, які зазнали аварії і всіх еллінів, яких захоплять у відкритому морі, таким чином – спочатку вони вдаряють приречених палицею по голові, потім тіло жертви (…) скидають зі скелі в море (…) голову ж прибивають до стовпа». Аналогічні жорстокі звичаї ставлення до чужинців побутували й в багатьох інших народів.

Антична гостинність

Разом з тим вже у віддалені часи маємо чимало прикладів толерантного, доброзичливого ставлення до чужинців. Показова у цьому відношенні антична Греція, де існувало явище ритуального договору про взаємну гостинність між представниками різних держав-полісів – проксенії. Він зобов’язував надавати мандрівникам прихисток і покровительство. Відповідальність за виконання правил проксенії покладалася на спеціальну урядову особу – проксена, яким міг бути лише хтось з місцевих жителів. Про велике значення звичаю проксенії й дотриманні пов’язаних з ним взаємних зобов’язань свідчить той факт, що божественним покровителем гостинності у греків вважався верховний бог Зевс, серед багатьох імен якого відоме й прізвисько Зевс Гостинний.

Розвиваючи мореплавство і торгівлю, засновуючи нові колонії далеко від рідної Еллади, давні греки все більше турбувалися про створення зручностей для іноземних гостей – купців, прочан, мандрівників, туристів. Поступово цей вид діяльності стає прибутковою справою. Піклуючись про поповнення державної казни, історик і політичний діяч Ксенофонт, який жив у V-ІV ст. до н.е., писав: «Коли нагромадиться капітал, то добре і корисно побудувати для судновласників біля пристаней міські готелі…, а для купців – відповідні місця для купівлі й продажу, для тих же, хто вирушає до міста, такі ж готелі у місті. А якщо б влаштувати приміщення та ятки й для дрібних крамарів – в Піреї та в самому місті, то це дало б місту і прикрасу, і великі прибутки…».

Давньогрецька гостинність яскраво виявлялася під час Олімпійських ігор, які раз на чотири роки збирали атлетів й глядачів з різних країв античного світу: від Чорного моря до колоній Єгипту та Іспанії. З олімпіадами пов’язана традиція екехірії – священного миру, який забороняв грецьким державам вести війну в період проведення ігор. По суті, всі прибулі до Олімпії, вважалися гостями Зевса, їм гарантувалася безпека і створювались умови елементарного комфорту.

Відомо, що започаткована Олімпійськими іграми традиція мирного, гармонійного спілкування й шанобливого ставлення людей один до одного, слугувала гарним взірцем для наступних поколінь, що й обумовило відродження міжнародного спортивного свята вже в умовах сучасної цивілізації.

Проксенія

Християнська гостинність

Християнська релігія від самого початку проголосила себе захисницею усіх бідних, гнаних і гноблених. Утвердження нової релігії в Європі, особливо після хрестових походів, супроводжувалося появою великої кількості мандрівних людей – прочан, пілігримів, які долали великі відстані щоб побувати у «святих місцях» з метою молитви, зцілення, спокутування гріхів. Масові пересування богомольців породили такий різновид гостинності як прочанський або монастирський.

Згідно зі статутом св.Бенедикта (написаний близько 534 р.), який заклав основи чернечого життя Заходу, «Кожного, хто приходить в монастир слід приймати так, наче це сам Христос», особливо, якщо мандрівник бідний. Відповідно до цих настанов у чернечому середовищі був розроблений спеціальний церемоніал, що супроводжував роздачу милостині. Ось як це відбувалося, наприклад, у французькому абатстві Бек, відомому в ХІІ ст. своїми традиціями гостинності й милосердя. Спочатку жебраки збиралися в монастирських галереях, утворюючи довгу шеренгу. Напроти них в іншу шеренгу ставали мешканці монастиря. Отець-настоятель кінцем свого посоху вказував на двох-трьох жебраків, які припадали на кожного ченця, для себе ж він лишав шість-сім старців. Під час цього співали псалми і виголошували молитви. Далі кожний чернець займався дорученими йому жебраками: мив і витирав їм руки та ноги. Нагодувавши вбогих, їм видавали ще дрібні гроші на вино й при цьому кожного цілували в руку. Церемоніал завершувався тим, що чернеча братія низько вклонялася жебракам і вирушала до церкви.

У наступні століття такі яскраві демонстрації євангельського ставлення до гостя-жебрака поступово виходили з щоденного побуту монастирів, перетворюючись на символічні театралізовані дійства, що відбуваються лише зрідка на великі свята.

За участі християнської церкви в Західній і Східній Європі створювалися спеціальні притулки для хворих, калік, жебраків, прочан. Середньовічних ченців можна справедливо вважати піонерами соціальної служби захисту найбідніших верств населення. Саме вони опікувалися першими богадільнями, госпіталями, аптеками, нічліжками, готелями для подорожніх.

В Україні доброчинні заклади для утримання всіх нужденних відомі як шпиталі (латин. hospital, польск. Szpital). Вони існували довгі століття на засадах християнського альтруїзму і філантропії. Під час подорожі по Україні у 1654 і 1656 роках Павло Алепський констатував, що становище найбіднішої частини населення тут краще ніж у сусідніх народів. За його словами: «У козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню – не так як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися».

Середньовічні жебраки

Точна статистика благодійних установ у загальноукраїнському масштабі нам не відома. Але їх, напевне, було більше тисячі. За даними, отриманими О.Лазаревським із ревізьких книг 1740-1747 рр., лише в семи з десяти полків Лівобережної України існувало 587 шпиталів, причому більше половини (306) знаходилося на території Чернігівського і Ніжинського полку.

Комерційна гостинність

Поряд з благодійною (релігійною) формою гостинності, здавна існувала і світська (комерційна) гостинність, де надання певних послуг перетворювалось на товар, за який треба було платити гроші. З раннього середньовіччя по всій Європі, у селах і великих містах, поступово сформувалася розгалужена інфраструктура обслуговування мандрівників у вигляді заїжджих дворів, корчем, шинків, таверн, трактирів, готелів, пабів, ресторанів тощо. Можливо, до цього переліку варто додати ще й публічні будинки або будинки розпусти, що мали легальну прописку в багатьох містах. Діяльність цих специфічних закладів – яскравий приклад комерційної гостинності, де термін «гість» вживався як завуальований синонім терміну «клієнт».

У добу середньовіччя, як і в часи античності, світська гостинність нерідко приймала обриси міжнародно-правового інституту захисту чужинців-торговців. Найбільш показова в цьому відношенні німецька Ганза – відкритий торговий союз, який з ХІІ по ХVІ ст.. відігравав визначальну роль на загальноєвропейському торговому ринку. На етапі вищого розквіту Ганза об’єднувала майже 200 європейських міст від Русі до Фландрії, від Ісландії до Венеції, гарантуючи сприятливі умови для економічних, політичних і чисто людських контактів представникам різних націй і релігій. І тому недарма Ганзу нерідко називають прообразом Європейського Економічного Союзу.

Поруч з традиційними різновидами гостинності у ХІХ ст. формувалася розгалужена індустрія міжнародного туристичного сервісу зі своєю інфраструктурою, стандартами, нормами етикету. Справжній бум туристично-гостинного комплексу в Європі розпочався після закінчення наполеонівських війн, коли на Віденському конгресі була проголошена доба миру і спокою на континенті. Законодавцем туристичної моди і сервісу тривалий час вважався Альпійський регіон і середньоморська Рів´єра з прилеглими територіями Італії, Франції, Швейцарії, Німеччини. Наступні ХХ і ХХІ століття ознаменувалися небаченим піднесенням масового туризму, який охоплює нині всі куточки Землі, сприяючи тому, щоб культурні досягнення окремих народів стали загальнолюдським надбанням.

Н.Піросмані. Гулянка Гвімрадзе. Тбілісі

Гостинність народів світу

Своєрідний етикет гостинності порівняно нещодавно існував у кочових тваринників і горян. Відомо, що у арабських народів, кожен чужинець, який торкався намету, вважався гостем протягом трьох діб. Після цього терміну він позбавлявся права гостя і, якщо не знаходив нового хазяїна, міг бути пограбованим і вбитим.

Добре відома гостинність народів Кавказу. Вона обумовлена тривалим збереженням воєнно-феодальних громадських відносин й географічною ізольованістю, яка сприяла консервації архаїчних рис побуту. Додержання законів гостинності вважалось однією з найважливіших чеснот чоловіка. «Саме право цілком незнайомої людини зупинитися в якості гостя у будь-якому домі й безумовний обов’язок господаря надавати йому найщедріший прийом і надавати все необхідне – ось що насамперед характеризувало звичай гостинності у адигів та інших кавказьких горців» – пише дослідник культури адигів В.Гарданов. У ситуації, коли звичаї гостинності зіштовхувалися з обов’язками кровної помсти, перевага надавалася першим. Відомі непоодинокі випадки, коли винуватець вбивства рятувався в домі свого кровника, оскільки останній не міг порушити священний закон гостинності.

На Північному Кавказі кожен горець виділяв спеціальне приміщення для гостей, так звану кунацьку. Кабардинці тримали у кунацькій тацю з м’ясом, пастою і сиром. Це називалось – «їжа того, хто прийде». Примітно, що в цьому важкодоступному гірському регіоні ритуал гостинності до прибульця залежав і від відстані, яку тому довелося подолати: чим довший шлях – тим більші почесті очікували мандрівника.

Серед розмаїття описаних етнологами національних традицій гостинності існує чимало таких, які сьогодні можуть здатися дивними і навіть курйозними. Скажімо, удегейці, зустрічаючи почесного гостя, доручали пережовувати їжу для нього чотирьом найстарішим членам роду, щоб гостю лишалося лише ковтати їжу. Серед народів Півночі відомий так званий гостьовий гетеризм, коли мандрівникові пропонували провести ніч з дружиною чи донькою господаря. За звичаями чукчів, господар повинен ставитись доброзичливо до гостя, навіть якщо той його поб’є. Етнограф В.Богораз згадував, що під час подорожі вздовж берега Тихого океану, йому доводилося, ховаючись від негоди, ночувати у чукотських та ескімоських селищах: «Кілька разів бувало так, що господар дому (…) зовсім не маючи дров для розведення вогню, ламав свої сани й витягував одну за одною дерев’яні підпори свого дому, ризикуючи зруйнувати його».

На фоні цих традицій слов’янська, й, зокрема, українська гостинність виглядає менш екзотичною і регламентованою. Звідси напрошується висновок, що консерватизм у дотриманні архаїчних стереотипів поведінки й звичаєво-обрядових форм значною мірою визначається характером соціально-економічного розвитку конкретного народу.

Хліб і сіль

Українська гостинність

Ядром української гостинності справедливо вважати селянську народну культуру, похідною від якої є гостинність містян, яка, в свою чергу, може бути диференційована на гостинність міщан, купецтва, ремісників, духовенства, представників вищих верств населення. У кожної з цих соціальних груп вдається простежити специфічні форми побутування гостинності.

Окремої уваги заслуговує своєрідна культурна аура лівобережних панських садиб Тарновських, Міклашевських, Галаганів, Скоропадських та інших козацько-старшинських династій, де народні традиції гармонійно поєднувалися з європейською вишуканістю та інтелектуальним дозвіллям. Гостинність цих меценатів допомагала створити чимало шедеврів української та світової культури.

Цивілізація наших предків довгі століття розвивалась у руслі хліборобства, що визначало усю систему їхнього світосприймання. Землеробська сутність менталітету селян знайшла відображення у надзвичайно розвиненому культі хліба, що разом із сіллю став головним символом української й ширше – слов’янської гостинності. Саме в побуті селян сформувались основні принципи і звичаї українського хлібосольства: частувати гостя найкращою їжею – «Чим хата багата», «Спочатку нагодуй, а потім розпитуй», традиція частого припрошування, намагання посадити гостя на найкраще місце тощо. Важливу знакову функцію в ритуалі прийому гостя відігравали головні елементи сакрального простору традиційного селянського житла: покуть, стіл, поріг, сволок, лави.

Важливо наголосити, що високий статус гостя в українській та східнослов’янській традиції базується на християнській етиці, яка вчить бачити у кожному незнайомцеві, який завітав до хати, «посланця Бога або самого Бога». Цей мотив присутній у різних жанрах фольклору. Наведемо тут для прикладу лише кілька приказок: «Пришли, Боже, гостя – аби добрий», «Коли б дав Бог гостя, то б і ми поживились коло гостей», «Бог гостя, то і хазяїну добре», «Принеси, Боже, здалека родину, то і в будень зробимо неділю».

Сьогодні традиції гостинності зазнають швидких змін. Багатогранне співробітництво і партнерство країн Європи та світу стали повсякденною практикою, невпинно зростають міграційні потоки, розвиваються міжнародний туризм, міжнародна торгівля і кооперація. За цих умов відбувається процес інтернаціоналізації культури гостинності, її уніфікації, що призводить до зростання показників її якості та комфорту.

доктор історичних наук